Значить так, лінюхи, для початку розміщую маленьке оповідання. Його писав НЕ Я! З автором можна познайомитися на  http://zastup.livejournal.com/

Цицьки і таке інше

1

Якщо ви мене запитаєте відколи я себе пам’ятаю, то я вам відповім так. Пам’ятаю я себе ще з пеленок, але то якісь нечіткі спогади, можна сказати тільки обриси спогадів. Напевне в лоні матері мені було надзвичайно добре і комфортно, а що ще можна сказати коли тобі постійно тепло, завжди нагодований і не маєш ніяких проблем. Але в якийсь момент сили природи все таки  перемогли прагнення будь-що залишитися в такому прекрасному місці і мені прийшлось появитися на цей, достатньо не досконалий і, мушу завважити, досить некомфортний  світ. Можливо тому завжди хотілось повернутися назад. Одного разу, здається ще в досадочковому віці, мені навіть приснився сон, хоча можливо це був навіть не сон, а якесь інше місце, в якому чийсь незнайомий мені голос пропонував повернутися назад, і я довго ходив сюди-туди не в спромозі вирішити де моє місце і де я хочу залишитись, чим це ходіння завершилось я не пам’ятаю, бо прокинувся.
Згадати і сказати з впевненістю можу тільки те, що з кількарічного віку цікавився жінками, ну це якщо не враховувати іграшки і длубання в носі. Хоча це і можна порівняти з цікавістю дослідника, яка притаманна багатьом хлопчикам, хлопцям, юнакам, мужчинам і чоловікам різного віку взагалі, але, АЛЕ можу сказати що моя дитяча цікавість окрім всього іншого носила ще й еротичний зміст, принаймі питання «Що це у жінок за два м’ячики між раменами» було для мене дуже цікавим. Тому будучи в 5-ти річному віці, я дуже полюбляв ритися в бабусиних журналах «Жінка і життя» друкованих польською мовою, якою я не знав ні говорити, ні читати, правда тоді я ще і рідною читав поганенько. І якось мені на очі попався примірник журналу в якому і на обкладинці, і всередині, була маса цікавих картинок, особливо мене вразила та, на якій була велика кількість різноманітних грудей. Груди були маленькі, великі, білі, чорні, рожеві і злегка жовтуваті, круглі як кавуни, і невеличкі, гострі як єгипетські піраміди, деякі трохи звисали донизу, інші перелякано стирчали догори і в різні сторони. Врешті цей журнал я експропріював, для власного користування. Правда маю сказати що в подальшому він десь швидко загубився і в більш зрілому віці я вже не мав змоги його досліджувати. Ще пам’ятаю дитячий садочок, з його обіднім сном, страшними дитячими розповідями, біганням з страшним вереском, будуванням халабуд, обідами з десертом з тертого яблука і цукру. Але найбільше там мене цікавила наша вихователька, власне вона можливо і була першим об’єктом мого, тоді ще, несвідомого кохання, завжди хотілося залізти їй під спідницю, або попроситися на руки, щоб добратися до грудей.
Взагалі груди це зовсім окрема тема, вони супроводжують дитину, і не тільки хлопчика, з самого народження і протягом всього життя. Тому еротичний зміст цих органів можна пов’язати з таким само підсвідомим потягом до тепла, затишку і їжі. Напевно коли я був ще немовлям, то тягнувся до них не тільки щоб поїсти а й щоб вкотре поцілувати їх, це прагнення збереглося і вкорінилось з роками. Мушу відмітити, що якогось певного, сталого ідеалу грудей, чи в формі, чи в розташуванні ареоли і величині сосочку не маю, перса мені подобаються різні і крапка.
Взагалі вищий розум, природа, першопочаток всього в нашому всесвіті, тобто БОГ, створюючи Єву і наділяючи її такими двома прикрасами, заклав у них надзвичайно глибокий сакральний зміст, як для всього людства загалом, так і для кожної окремо взятої людини. Недарма ж древні люди, котрі були набагато ближчі до Бога, ніж ми тепер з усіма нашими релігіями, догмами, забобонами etc., зображували Його, як Богиню-Мати, з сотнею циць, котрі дарували всьому, від найменшої комашки до людини, таку неосяжну субстанцію як життя. Звичайно з часом культ Матері видозмінився, багато знань були втрачені, інші свідомо знищені фанатиками від релігій різних ґатунків, але він дожив до нашого часу, хоча б у відношенні до Діви Марії.
Людина починаючи від народження пізнає світ спочатку через призму Маминих грудей, отримуючи від них все необхідне, тепло, турботу, запаше і поживне молоко, біля них дитинча відчуває ритм маминого серця, і через них воно вперше починає пізнавати цей світ, отримує первинну інформацію про нього в закодованому, підрівневому вигляді, котрий здатна осягнути і засвоїти всіма своїми клітинками тільки дитина. Але здається я занадто розфільозофствувався.

2

Отже ріс я маленьким опецькувати хлопчиком, дуже цікавим до всього, що відбувалось навколо мене починаючи від спостережень за мурашками, що повзали біля пеньків на нашому подвір’ї до розбирання всіляких хитромудрих штукенцій котрі мені вдавалося надибати, або просто забрати (читай - потягнути, сперти, свиснути, поцупити, як вам краще подобається) з-під носу сторожа на здоровенному, як мені тоді здавалося, подвір’ї профтехучилища, котре знаходилося неподалік. Всі ці пристрої піддавались нещадно-глибокому аналізу, у вигляді розбирання до останнього гвинтика а потім проходили через творче переосмислення у вигляді збирання їх знову, хоча в результаті такої процедури вони набували ще більш чудернацького вигляду і чомусь переставали бути подібними на оригінал.
Взагалі подвір’я біля нашої хати можна впевнено назвати окремим світом, який для мене здавався досить таки цікавим і неосяжним. Тут було все необхідне і важко прохідні зарості бабусиних квітників, і затишні полянки поміж дерев у невеликому садку, вулики з періодично навіженими бджолами, котрі часом чомусь хотіли повтікати геть і дідусь мав за ними ганятись з помпою від велосипеда, кроплячи їх водою, як священник на Великдень. Але головним місцем у цьому світі була дровітня, котра ховалась за стіною з фасолі, і деколи була схожа на дзот через вузькі, як бійниці вікна, і котрим вона, власне, часто слугувала під час дитячих баталій. Всередині, що характерно для будь-якої дровітні, булу купа різного дерева у вигляді дощок, цілих стовбурів дерев, обдертих від кори, різноманітних кілків, патиків, і брусків котрі створювали досить специфічний, але надзвичайно приємний аромат.
Чільним місцем дровітні була стара канапа котра стояла в кутку практично на рівні вікон, саме вона була місцем дислокації нашого імпровізованого клубу. Гопця, Шановний читачу, дозволь мені представити членів нашого клубу дослідників всього недослідженого, імпровізаторів і аферистів дитячого масштабу: Два Андрії, великий і малий, Микольцьо, Павлик (не переживайте не Морозов) і  Мрійка-Марійка ну і відповідно я, великий любитель цицьок Назар. Ви запитаєте чому Назар, а звідки я знаю чому, запитайте про це консиліум у вигляді моїх дідусів, бабусь, цьоці з вуйком, мами з татом котрі винесли такий вердикт, в результаті якого якого я отримав ім’я, назву, астральне і поза астральне позначення, а взагалі друзі мене називають Наз Бомбій. Бомбії це вулична назва нашої родини, бабуся розказувала що колись у нашу хату в війну попала бомба, наша чи німецька невідомо, єдине це те, що вона не вибухнула, завдячуючи чому наш рід не припинив своє існування і я отримав можливість появитись на світ.
Специфіка нашого клубу полягала в тому, вірніше основним напрямком його діяльності, було дослідження різних будов, як нових так і законсервованих в недобудованому вигляді на багато років, цих будов в нашому містечку було кілька: це по-перше територія з усіма добудованими і недобудованими будівлям профтехучилища, котре вже частково згадувалось, по-друге організації з цікавою назвою «Міжколгоспбуд», ну й по-третє величезній недобудованій споруді районного клубу, про котрий я розкажу окремо. На цьому місці мушу зупинитися і познайомити Вас з місцем своєї розповіді. Я мав честь бути народженим і жити в, як це б банально не звучало, мальовничому місці яке з трьох сторін було оточене горами, було районним центром в Івано-Франківській області і мало назву Маріїнці, з чого випливає що все вище і нижче сказане відбувалося на західній Україні і, слава Богу, я виростав свідомим українцем з хорошим знанням рідної української мови. Наше містечко, як і більшість українських містечок було поділене навпіл центральною вулицею імені Леніна, з площею на якій стояв пам’ятник якомусь лисому дядькові, з вічно закаляною головою, напевно за життя він дуже любив птахів, бо вони не давали йому спокою й після повернення до предків. Навпроти площі, через дорогу стояв старий польський костьол, за котрим розташовувався стадіон, неподалік була будівля місцевого банку і друкарні. За і біля площі стояли споруди побуткомбінату і магазину що мала вигляд букви «Г» і була вкрита червоною черепицею на гуцульський манір, поряд стояв помпезний новий будинок райради, що в народі називався Білим домом, на кшталт американського і виконував схожу функцію, далі знаходився суд, цей будинок мені завжди подобався, але не своїм змістом, а зовнішнім виглядом, будучи пам’ятником архітектури, будованим ще за Польщі (наголос на останньому складі), він мав фасад з двома здоровенними видозміненими пиками, які мали круглі вікна-очі і відкриті пащі у вигляді дверей, в які часто заходили різні люди, треба сказати, що деякі з них назад вже не поверталися, назавжди зникаючи в нутрощах цього двомордого звіра. А ось далі, за судом стояла велична, надзвичайно прекрасна церква з однією величезною блискучою банею, всі хрести на церкві були зламані фанатиками всепоглинаючої релігії-антирелігії минулого століття яка так в’їлась в печінки на наших землях протягом десятиліть, треба сказати що церква правила в той час за склад для магазину прод і промтоварів, а також дитячого світу, про неї я також згадаю пізніше.
З місць народного відпочинку котрі могли зацікавити мене треба відмітити парк, в якому був ставок з островом посередині і невеликим містком, який чомусь дуже любили використовувати люди від середнього шкільного віку і старше, для рахування зірок на небі або для більш цікавих речей. Ще в парку було пару атракціонів, які, власне, і цікавили мене як дитину. Це були гойдалки у вигляді човнів і карусель, на котрих мені і моїм друзям часто приходилось нещадно тренувати свої вестибулярні апарати, котрі деколи починали протестувати після надмірних навантажень, з витікаючими звідти наслідками. Ще в містечку був ТИР, де завжди сиділа страшна баба із величезним шнобелем і лицем вкритим неймовірною кількістю різноманітних бородавок, тому цю особу ми трохи недолюблювали, хоча краще сказати боялися і внаслідок чого в ТИР приходили в супроводі старших. За містечком знаходилось місце на кшталт ЮБК, це була річка де більша частина маріїнчанців і маріїнчанок любили підсмажуватись влітку.
І ось між цим усім різноманіттям, в самому центрі  Маріїнців стояла здоровенна містично-титанічна недобудова клубу. Вона мабуть вже існувала в своїй первинній недовершеності ще до мого народження.

3

Зростаючи за совітів, ви собі можете уявити, яке виховання отримували діти у розумінні взаємовідносин між жінкою і чоловіком, я можу вам сказати яке – аж ніяке. Власне тому кожен вчився хто як міг, хтось методом широко розповсюдженого, і часто вживаного методу наукового тику, ну в розумінні тик туди, тик сюди, хтось за допомогою вивчання різноманітної цікавої літератури, котрої розвелась величезна кількість в період початку і продовження переходу розвинутого комунізму до надзвичайно чудернацького зразка загниваючого капіталізму місцевого розливу. Власне література ця мала низький ґатунок і при більш близькому огляді виявлялась поганою модифікацією і тиражуванням одного і того самого, але при невеликій частці фантазій і при застосуванні такої розповсюдженої методи як ручний привід, комусь вдавалось ввійти в резонанс з сексуальною нірваною в різних її іпостасях, хай в мене запустить каменюку той хто хоча б раз так не медитував.
В періоді до початку статевого дозрівання пояснити дитині що таке статеві стосунки між людьми різних статей можна тільки умовно, хоча в мене, здається, це уявлення було закладене ще на підсвідомому рівні і, маю відмітити, було вкорінене досить таки глибоко і ґрунтовно.
Десь приблизно в віці 12 років, я почав відчувати, що в моєму організмі починають відбуватися досить цікаві зміни, котрі знаходили пояснення в закладених інстинктах. При погляді на, як я тепер розумію, молоденьку вчительку хімії, тоді вона мені здавалась досить таки вже зрілою жінкою, в моїх штанях починала творитись до того невідома мені революція, що, власне, деколи заважало нормальному перебігу навчального процесу, особливо тоді коли Вона нахилялась над своїм столом щоб вичитати щось зі своїх методичних матеріалів, бо мала дещо поганий зір. В такі моменти мені вдавалося заглянути в її досить таки привабливу пазуху, де перекочувались, середнього розміру м’ячики з досить таки правильними формами, і ніжно-заворожуючою впадиною посередині, в якій зазвичай любив знаходитись маленький медальйончик що висів на тоненькому ланцюжку. Цим можна було пояснити те що на її уроках я мав звичку сидіти на першій парті, хоча це не додавало мені знань з даного предмету, деколи навіть навпаки. Треба відмітити, що як і в будь-якого нормального хлопця такого віку, були підглядування за дівчатами в роздягалці, досліджування всякої візуальної інформації і т.д.
Ну і якось мені наступило 17 років. Прийшло довгождане літо, а з ним ще більш очікувані канікули. Все, нарешті навчання finished. Я вільний робити все, що завгодно на своїй малій Батьківщині, в містечку де я народився, виріс, де маю велику кількість друзів, і з яким пов’язано багато веселих, хоча деколи й недуже, але завжди цікавих речей.
Літо це просто супер-пупер, можна робити все: лазити по горах, збирати гриби, ходити на рибалку, читати книжки, дивитись до болю в очах телевізор, колупатись в носі, не думаючи ні про що, лежати на сіні і дивитись на надзвичайно глибоке, аж смарагдове небо під пісню жайворонка, брати велосипед, цей всюдисущий тарантас, і їхати куди очі бачать. Хоча все це можна, а власне так і робилось, змішувати в різних пропорціях з смалення цигарок, щоб ніхто не бачив, вилазками з хати на нічні гульки через вікно коли всі домашні позасинають, дудленням всякої гидоти, з подальшими наслідками у вигляді задушевної арії з відомої опери Джузеппе Верді в найближчих кущах, періодичними бійками за право бути найкращим візажистом і за разом пластичним хірургом по корекції правильності носів своїх візаві, і накладення “ледь” помітних тіней навколо їхніх органів зору, правда деколи комусь вдавалось стати ще й стоматологом. В цей час по всій країні трубили про “разгул преступности”, і перед нашими очима було багато прикладів для наслідування, що в принципі не могло пройти безслідно. Повсюдно формувались загони оборони власних інтересів, а по простому бригади. Тому, сприймаючи це як загально прийняту тенденцію розвитку суспільства, ми і собі згрупувались в некримінальне мініугрупування з помірними бізнесовими інтересами. Все таки треба ж було мати якісь грошенята, на ті самі гульки по дискотеках, бо кишенькових грошей чомусь катастрофічно не вистачало. Під “Ми” я розумію нашу кумпанію, яка складалась з чотирьох хлопців ну і власне мене, до речі мене звати Назар, друзі звуть мене просто Наз. Власне розкривати особистості моїх бойових товаришів, принаймі в цій розповіді, я поки що не вважаю за необхідне.
Ви спитаєте: “а де ж тут про груди?”, а я вам відповім: “зачекайте трошки будь ласка, всьому свій час, до цицьок ми ще дійдемо”.
Отже, враховуючи вищесказане, місцем своєї дислокації ми обрали невеличке кафе біля самого центру містечка, з ніжною назвою “Оленка”. За усною домовленість з власницею цього закладу ми отримали процент від прибутку тепер вже спільного підприємства, і місце під сонцем, чи краще сказати під здоровенною парасолею. Остання захищала столик котрий ми собі облюбували в безстрокове користування і за котрим вся компанія легко поміщалась. Треба відмітити що власниця була задоволена, бо в іншому разі їй би прийшлося співпрацювати з особами, набагато більш неприємного виховання і зовнішності, а також на значно гірших умовах. Враховуючи те, що містечко було невелике, тобто майже всі всіх знали, а ми окрім гульок, ще й цікавились спортом, у вигляді тягання різних важких предметів і гамселення по груші, то проблеми з конкурентними фірмами присікались в корені, що і входило в наші безпосередні обов’язки, окрім втихомирювання дещо вразливих натур наших клієнтів, і періодичної допомоги в згортанні і розгортанні торгівельного процесу.
Більшу частину “робочого” дня ми проводили в охолодженні наших організмів різноманітними прохолоджувальними напоями, найбільш ходовим з яких було пиво різних сортів і ґатунків, а також в шліфуванні усіляких хитромудрих карткових ігор, починаючи від банального “дурня” і закінчуючи багатогодинними баталіями в “преферанс” до самої ночі, або й ранку.
В один з прекрасних літніх вечорів, коли на небі не було ні єдиної хмарки, а зорі вражали своїм багатством, і повітря навколо не зважаючи на досить пізню годину, ще зовсім не збиралось охолоджуватись. Так от якийсь, трохи підпилий клієнт почав обурюватись з-приводу недостатньо холодного пива, і висловлював своє обурення з застосуванням, на жаль, досить розповсюдженого “татарського наречья”, що звучало для мене в такий прекрасний вечір, як ніж по, прошу вибачення, яйцях. Мої люб’язні просьби припинити таке неподобство успіхом не увінчались. Мало того, клієнт ввійшов у смак і вирішив чомусь розібрати барну стійку на складові, чому мені, так як я сидів найближче, прийшлось перешкодити єдино можливим способом. Тобто просто винести його з закладу громадського харчування,  поза межі останнього і для закріплення досягнутого ефекту обстежити його ліве вухо на ударостійкість. Принаймі цього було досить щоб той затих, вичавивши з себе коротке вибачення і запевнення в подальшій благонадійності. І ось в цей момент, прошу всіх згадати як в перших американських бойовиках ключові сцени подавались у сповільненому вигляді, із-за повороту в нашому напрямку повільно виїжджає, самий натуральний, міліцейський бобік (з анекдоту: “Мамо! Мамо! В нашому дворі бобік здох, так і лежить догори колесами?!”). Найкращою виходом в такій ситуації, було повільно, з почуттям власної гідності, рухатись назустріч до цього винаходу радянського автомобілебудування, а саме до повороту з якого останній і появився, що ми всі як один і зробили. Вже за поворотом було коротке “ШУХЕР!!!”, ну а далі тільки відблиски наших п’ят розсікали навколишню темряву.
Додому іти не хотілося.

(Далі буде)

P.S. Потім тексти напевно перекомпілюю на різні розповіді. (Якщо стане сил і натхнення ще писати)

Отредактировано Оператор (2007-05-13 17:30:05)